18 червня – 08 липня 2017 року

Львів — (через Румунію — через Сербію — через Македонію) — Албанія: село Боге — перевал Тесс — Єзерські озера — гора Єзерце — сідловина Вальбонес — село Вальбоне — перевал Тесс — село Боге — море: місто Велліпое — місто Дурес — (через Македонію — через Сербію — через Румунію) — Львів.

18.06.2017 року (Неділя).

Ми виїхали вранці зі Львова, і досить швидко вже були на Закарпатті на кордоні з Румунією (КПП Дьякове). Черга на пропускному пункті була не великою, і складалася лише із великогабаритного вантажного транспорту. Сам кордом ми перетнули досить швидко, швидше ніж очікували. Звісно, оскільки ми збиралися у похід, ми мали в своєму багажі речі, які перевозити заборонено (копчені ковбаси, сухе м'ясо тощо). Ми трохи переживали, що можемо втратити частину продуктів. Коли прикордонний працівник відкрив багажник і побачив у ньому великі туристичні рюкзаки, то йому оглядати їх було принаймні лінь. Будучи уже в Румунії, ми налаштували GPS. Мандрівка наша продовжилася гарними та якісними дорогами. Проїзд по дорогах Румунії безкоштовний. Вздовж узбіччя зустрічаються столи із лавочками (де можна і перекусити), смітниками, туалетами. Одним словом – їдемо країною і отримуємо задоволення! Заправляємось ми і в Румунії, і в Сербії, і в Македонії без проблем. До речі, і розраховуємося карточкою Приватбанку.

           Біля обіду (13 год.) ми вже на кордоні з Сербією. Пані-прикордонник, довідавшись, що ми їдемо в гори в Албанію, чомусь на нас дивно подивилась і перехрестила нас… Може там страшно??? Всі кордони ми проїжджаймо миттєво! В Сербії дороги платні, але не кращі, ніж в Румунії, навіть дещо гірше, тому що на узбіччі взагалі немає лавочок і столів, а є тільки туалети. Хоча їхати по ідеальним дорогам приємно, але не маючи заміни, наші водії втомилися і хочуть спати. Близько другої ночі ми в полях Сербії, довго не вагаючись, з’їхали на бокову дорогу і розбили палатки.

19.06.2017 р. (Понеділок)

      Оскільки ми маємо газовий пальник, з ранку собі можемо дозволити каву! Їхати дедалі стає все спекотніше. Платні дороги розслаблюють, постійно іде боротьба зі сном, уважність падає. Тому можна випадково з’їхати з платної дороги на другорядну, безкоштовну, яка іде паралельно, але через населенні пункти, де можна спокійно заблукати. Так з нами і сталось. Ми з’їхали з неї, а заїхати не можемо. Впираємось в паркан, або знов треба платити. Ми металися, як метелики в банці. Нам на допомогу прийшла неймовірної краси блондинка-полисмен с екстравагантною зовнішністю і губами гарячого поцілунку - феєрично підказала напрямок руху.

       

Нарешті о 13 год. ми були вже в Македонії! Македонія нас здивувала кількістю платних доріг – ми платили 7 разів (кожен раз від 0,5 $ до 1,5 $), і виглядає країна трохи бідніше за Сербію. Дивує шалене будівництво доріг! При наявності досить непоганого двох смугового автобану, поруч триває будівництво чотири смугової магістралі, при чому не зважаючи на скелі, горби, річки та інші перепони. Вони просто засипаються, вирівнюються, укріпляються і будуються естокади та тунелі.

        GPS інколи підводив – просто збивався, але в загальному завдяки GPS ми добре орієнтувалися в містах, особливо в Румунії.

     В 6 вечора ми на кордон з Албанією. Черг немає. Перше враження при перетині кордону досить негативне. На самому кордоні дорога вже в ямах, якісь обдерті прикордонні будки, якісь мужики з вилами ідуть з роботи… - тхне совком! Розруха кидається в очі. Нам навіть не поставили штамп в паспорті про перетин кордону. При в'їзді відразу «візитна картка» Албанії – бункери! Великі і маленькі, симпатичні і закинуті, розвалені і не дуже… Чимось трохи нагадує Індію. Їдемо по мальовничому серпантину. Вздовж дороги дуже часто зустрічаємо вивіски з написом "Lavazh" і місцеві парні зі шлангів миють машини — виявляється, що це автомийкі. Доступний бізнес для місцевих.

      Через 2,5 год. – Тірана (столиця Албанії). Ото ми попали!!! Тут ми почали блукати, мало того, ми о 9 вечора натрапили на якийсь неймовірний суцільний корок! Машини просто стоять, інші їдуть як завгодно, правил ніхто не дотримується, виїжджають на зустрічну смугу, паркуються другим рядом і т. д. – просто хаос! Вузенькі вулички, поліції не видно взагалі, рух просувається помалу, - ми ледве вирвались звідти! GPS нас повів через центр, і ми мали можливість трохи подивитись, як вирує тут життя – досить багато людей, не дивлячись на понеділок, прогулюються по тротуарах, вуличні столики заняті.

      Нарешті виїхали на потрібний нам напрямок на Шкодер. В Албанії дуже погані дорожні знаки, відстань майже ніде не вказана, напрямок на Шкодер ми взагалі довго не могли побачити! Правда, трохи від’їхавши від Тірани, дорога покращилась, і навіть розмітки де-не-де трапляються. Ще виявилося, що розраховуватися карткою на заправках в Албанії не можливо! Т.я. в нас леків ще не було, вночі довелось на заправці працівнику, який англійської мови зовсім не розумів, довго переводити долари на леки, щоби розрахуватися за газ.

     Опівночі ми змушені були шукати місце для ночівлі. Це виявилося не так просто – по обидві сторони дороги - суцільні недобудови, городи… Два рази завертали на бокову дорогу і верталися на трасу – одинокі будинки, гавкіт собак, чиїсь огорожі, ліхтарі… З третього разу нам пощастило – ми завернули на бічну ґрунтову дорогу, навпроти виноградників. Там поставили в будяках машини і розбили палатки.

20.06.2017 р. (вівторок)

        Зранку вже спекота! Шум машин на трасі. О 6 ранку проїхав тракторист, почав поливати виноградники. Потім пройшов албанець з сапою, він трохи голову не звернув, розглядаючи нас. Годинник ми перевели на годину назад. Поїли і їдемо в м. Коплик (18 км. від Шкодера).

       Коплик – маленьке містечко (до 4 тис людей). Це останнє місце, де можна щось докупити і поміняти гроші перед виходом в гори. В Коплику ми попали на повну реконструкцію центральної вулиці і тому ледве звідти виїхали. Міняємо гроші: 1 Євро = 132 леки. Купили буханку запашного, пухкого хліба за 80 лек. і зробили неприпустиму помилку – не купили карту! – це нам в подальшому коштувало 2 дня зайвих блукань по горах. ( Карта у нас була 500 метрівка Генштаба, скачана з інтернету 1942 року).

      Від Коплика до Боге (30 км) досить симпатична, рівненька і вузенька дорога (виявляється, її зробили італійці для туризму). По цій дорозі зустрічаємо досить розкидану групу різнокольорових і спітнілих велосипедистів з Чехії. Боге – невелике селище, яке складається з пару десятків розкиданих хатин і туристичних притулків. Ми зупинилися в центрі Боге – щось типу туристичного притулку. Чехи там пили чай чи пиво (більше нічого там і не було). Домовляємося за 3000 леків (25 Євро) залишити на їх території 2 машини на 10 днів. До речі, з мовою тут проблеми – англійську знають далеко не всі албанці, навіть молодь, і далеко не на такому рівні, щоб спілкуватися, а про інші мови говорити і нічого… Досить часто ми зіштовхувалися з глухим речовим бар’єром – тоді необхідно брати ручку і папір і малювати! Місцевий хлопець з цього притулку щось нам пояснив про дорогу на хребет, куди нам треба було, також попередив, що води там немає.

     

      Ми пакуємо рюкзаки і виходимо, керуючись своєю, роздрукованою у Львові картою. В середині дня з напакованими на 11 днів їжею рюкзаками (ще і по 1,5 л. води), ми ледве ідемо по досить стрімкій маркованій стежці. Стежка йде вздовж пластикової труби з водою для села Боге. Боге розташоване вздовж пересохлого русла ріки. Доходимо до великого водозбірника. Весною там, вочевидь, великий водоспад, а зараз тоненький струмок води. Вирішили там поїсти і напитись, а поки пили, то й зломили шланг, довелося справляти – могли б залишити село без води, настільки ненадійно все тут зроблено. Це виявилася остання вода на 2 дні! Наша, і без того не дуже впевнена і не дуже маркована стежка, почала взагалі пропадати. Мітки все таки зустрічались, але дуже пошарпані і давні, будь-яких слідів від перебування туристів (хоча би фантики від цукерок) ми не знаходили. Дуже крутий підйом по камінням і слизькій траві, багато скель і обривів. Надзвичайно цікава місцевість – величезні вузькі тріщини в камінням, з яких дме холод. По дорозі дуже, ну просто дуже багато суниці, цілі поляни! Ми не раз зупиняємось і їмо її жменями!

     

      Під вечір ми почали думати про ночівлю. Ми на висоті 1700 м., на «пересіченій» місцевості – скелі, каміння, урвища, і в кожного по 0, 5 л. води, - перспектива не дуже… Врятувало нас те, що Саша знайшов в розщелині сніг! В досить екзотичній і дикій місцевості ми ледве знайшли місце для чотирьох палаток (прийшлося вивертати каміння і розчищати рівну площину). За дровами для вогнища дров далеко ходити не треба. На вогні топим сніг. Після лотерейного розіграшу учасників нашої подорожі «хто готує вечерею», смакуємо борщик. О 9 вечора (по місцевому) вимикають світло - заходить сонце, і стає моментально дуже темно. Вночі звірів не чути взагалі (дивно, бо дуже дико), хоча сліди кабанів є, і Саша знайшов чийсь волохатий хвіст. А про сліди перебування людини говорити не доводиться взагалі!

21.06.2017 р. (Середа)

     Ранком Сергій, Олена і я вирішили принести на сніданок снігу. Яке ж було наше здивування, коли виявилося, що сніг знайти не так легко. Ми блукали, зайшли в іншу ущелину, заглядали у всі ймовірні глибокі щілини в тіні, але поки не прокинувся Саша, ми снігу не побачили… О 9 ранку вже досить спекотно. Після сніданку вирішили йти на хребет, по логіці там мала би бути тропа (в Карпатах завжди по хребту тропа). Але на хребті в потрібну нам сторону проходу немає. По GPS визначаємо координати, звіряємо з картою, і остаточно розуміємо, що існуюча маркована стежка веде в протилежний нам напрямок – через перевал. Знову шукаємо… Зупинилися біля невеличкого, напевно з талого снігу озера, з чистою водою де плавають жаби і багато мулу. Жара. Розвідка Андрія, на жаль, не дала результатів. Без стежки іти безглуздо: каміння, валуни, ялинки, воронки різних діаметрів і конструкцій, великі і малі прірви. Деякі прірви важко взагалі обійти з рюкзаками, дуже пересічена місцевість! На жаль, потрібно вертатися назад. Хоча б скупались в озері!

       Виявляється, що назад іти значно гірше, ніж було вгору. Крутою стежкою завжди легше йти вгору, крім того, губиться погано маркована стежка, і ми ходимо колами, коли перед нами стіна або прірва. Перелазити повалені дерева з великими рюкзаками незручно. На додаток, на спуску слизька трава, гострі камені, моторошні воронки, зловісні тріщини, які дихають холодом. Все це дуже виснажує, особливо морально. Біля шести годин ми просто бродили назад - вперед, щоб спуститися на місце ймовірної розвилки.

   

  Біля величезної прірви, яка позначена на карті як “діра”, знову шукаємо марковану стежку, але все марно.. Спустилися до надзвичайно гарної галявини, де так і напрошувалася річка або струмочок. Робимо військову нараду, і, поки Андрій знову ходить в розвідку, повністю “розкладаємось”. На нашу величезну радість, знаходимо в одній з глибоких ущелин сніг, до якого можна дістатися, тому вирішуємо тут переночувати. Далека розвідка Андрія нічого нам не підказала. Ми остаточно вирішили спуститися в Боге, і почати все спочатку. Робимо експедицію за снігом (там навіть можна змерзнути), але як його не розчищали, сніг виявився досить брудним.

         

Добре, що вдень були трохи хмарки – а то би згоріли зовсім! Ми змучені і виснажені спекою, спуском і пошуками. Оце от виявилися неходжені албанські гори – ні тобі туристів, ані їх слідів, ні пастухів з баранами, ані води!!! Костя недалеко від стоянки ледве не забився, послизнувшись біля прірви! – дуже багато «дірок», треба обережно ходити.

 

22.06.2017 р. (Четвер)

        Зранку ми домовились снідати нижче, біля води. Але ранкова кава — закон, зварили зі снігу на примусі. Взагалі-то, ми майже усюди палили багаття, знаходили і місце для цього, і дрова. На відміну від інших європейських країн, в Албанії поки що не штрафують за розпалення багаття і розкладання наметів! Так що, пляшка бензину в рюкзаку кожного додавала тільки нам зайвої ваги. Неходжена тропа, яку легко загубити, дуже зрідка маркер, який ліпше проглядається при підйомі, ніж при спуску. У лісі збиваємось з дороги не один раз. Знову пасемося на полуничних полянах! Дійшли до струмка, де зі шланга тече вода до Боге. Снідаємо там і миємося під льодяним струменем. Знову лагодимо «водопровід» до села – зроблений на халяву шланг має здатність вилітати з водозбірника.

      Рушаймо далі! Важкі рюкзаки, поза 30 градусів, піт ллється! Чим нижче до с. Боге, тим спекотніше. Сонце пече, хмар немає. Не дарма та невеличка кількість туристів, що їздили в гори Албанії були тут у травні! – дуже раджу приїжджати в гори раніше, ніж ми! Перед самим Боге Андрій знайшов трофей – череп барана з величезними рогами. Вирішив заховати і захопити на зворотній дорозі.

     Вийшли на дорогу. Мужньо і принципово, не доходячи 20 метрів до стоянки наших машин, ми повертаємо в протилежну сторону! З водою знову ж таки проблеми. Ми ідемо по вузенькій, але ідеально асфальтованій дорозі вздовж величезної пересохлої річки. Декілька будинків Боге швидко закінчились. Неймовірне пекло, йти дуже важко! Зупиняємось перепочити біля тільки що збудованого придорожнього кафе (дерев’яна будівля без електрики), там пару столів і стільців, продають пиво і пепсі (0,5 л. за 150 лек), сигарети, віскі, бренді, на столі глечик з водою і стакани. Напевно, ми виглядали жахливо, бо албанець (англійської не розумів) нам виніс на вулицю стільці, щоб ми на них відпочили. По дорозі ми загалом пройшли десь до 2 годин, у деяких від жари і не зрозумілої задачі на сьогодні (скільки кілометрів нам йти по асфальтній дорозі?) почалась істерика, яка супроводжувалась остаточним зневіреними в свої сили і в то, що ми взагалі куди-небудь сьогодні дійдемо. А мали би ми дійти, і навіть перейти перевал Тесс.

       Отож, сидимо ми під деревом за селом, і навіть від спеки не маємо сил говорити. Сергій пошуткував, що викликав таксі. Машин взагалі-то на цей перевал їздить дуже мало (проїжджала групка голосних байкарів на мотоциклах), людей ми майже не зустрічаємо. На зростаючий гуркіт якоїсь вантажівки ніхто не звертав уваги, розуміючи безглуздість стопа! – ніхто 7 людей з величезними рюкзаками нікуди підвозити не буде! Ате сталося диво - Сергій нам застовпив велику вантажівку, з повним кузовом якоїсь арматури, щебеню, пластику… В кабіні, крім водія, троє албанців, які ані слова не розуміли ніякої мови (окрім своєї). Зрозумівши, що ми хочемо потрапити через перевал в Тесс (албанці кажуть Сессі), вони показали нам, що ми можемо грузити рюкзаки наверх. Отже, Олена, Настя і я опинилися в кабіні біля водія, а решта народу, разом з місцевими і своїми рюкзаками – на кучі барахла в кузові. Хто стояв, хто тримався за арматуру або лежав на щебені… - романтика! Особливо, коли почався дуже крутий серпантин по вузькій дорозі, поки що асфальтованій! Машина їхала 18-20 км/год., голосно сигналячи при поворотах, т.я. хоч і рідко, але зустрічні машини попадалися – тоді приходилося комусь їхати вперед, а комусь здавати назад, щоб розминутися в «кармані». На вершині перевалу, асфальт закінчився і швидкість при спуску вниз по ґрунтовій дорозі впала до 10 км/год. Їхали ми до с.Тесс 1,5 год. Албанці чомусь нам дивувалися, фотографували нас своїми телефонами, жваво і голосно обговорюючи. Туристи (німці та чехи) тут орендують машини-внедорожники або хоча б коней для перенесення рюкзаків. Албанці довго думали, де знаходиться Україна, і один з них прорік, довго згадуючи, слово «товарищ».

        Нас підвезли до першого придорожнього кафе, яких тут багато (де продають тільки банкове пиво і пепсі-колу). Тут же стікала зі схилу з труб чиста, джерельна гірська вода, якій ми дуже зраділи. Албанці сказали, що далі нам немає сенсу їхати, так як звідси починаються всі маршрути. Грошей брати не хотіли, але ми все таки дали водію на пиво 1000 лек (250 грн.) – це за 1,5 години запоморочливої захоплюючої подорожі, яка зекономила нам півдня ходу і зберігла сили. Ми, зрадівши воді, помились, напились, і через пару метрів на траві вирішити поїсти. Вивчаємо карту. Трохи вернувшись назад, ми проходимо через зачинений кемпінг (2 Євро з палатки). Зустрічаємо знову бункери. По дорозі перетнули струмок, і не роздумуючи, вирішуємо тут переночувати – не можна втрачати шанс жити біля води! Розбиваємо палатки трохи відійшовши від великого кемпінгу з вражаючими краєвидами на наш завтрашній похід. Готуємо на вогні!, є вода!, ввечері – купа світлячків! – ми дуже всім задоволені! Як чудово жити біля води!!! Вночі здалеку чули гавкіт собак в селі, але нас ніхто не турбував. На вогнищі готувати теж чудово, і чай з трави (м’ята, чебрець, полуниця, малин) можна пити досхочу!

23.06.2017 р. (П’ятниця)

 

       Прокинулись в 6-й ранку за місцевим часом. Поснідали і зібралися, вийшло сонце і відразу відчули спеку. Ідемо по селу згідно маркерам маршруту. Місцеві зустрічають нас посмішками і махають руками. Вже вкотре запитують в нас чи ми не італійці (ми потім зрозуміли, серед нас були деякі члени команди, що не стримували емоції, щоб довести свою точку зору). Запаси води з перестраху ми наробили багато. Але, попри те, що ми йшли вздовж висохлого русла, нам зустрічалися внизу невеличкі струмочки. В кінці села, натрапляємо на джерело, і місце під намети там є, - це все вздовж маркованого маршруту. Біля джерела стоїть хрест (місцеві всюди, де є джерело, ставлять хрести). Албанці в цьому районі християни-католики. Шкода, що ми вчора сюди не дійшли.

        Почався невеличкий підйом, трохи зустрічається по дорозі тінь від дерев. Нам треба піднятися з 800 м. на перевал на 1700 м. Згодом почався досить крутий підйом, і ми опинилися на розпеченій сковорідці. Тягнеться вузенька стежка серпантином, кам’янисті осипи, круті обриви, скелі і неймовірні краєвиди! На півдорозі знайшли під скелею тінь, зупинились перекусити, фотографуємось.

   

Нарешті перевал! Зустрічаємо місцевого з конем, навантаженим рюкзаками. Розмовляє виклюно албанською, в карті не розбирається, хоча і намагався нам допомогти з поясненнями на рахунок наших подальших дій. Албанець дуже доброзичливий і привітний, бачить в нас італійців, про Україну не чув. Згодом зустріли і німців, чиї рюкзаки їхали на коні. Незабаром ще одна групка німців, - вже з солідними рюкзаками, і солідного віку. Один з них зі східної Німеччини, трохи знав російську мову, навіть чув про місто Львів! Із задоволенням спілкуємось. Тут ми зрозуміли, якої помилки ми допустилися, не придбавши заздалегідь сучасну карту з розкладками і описами маршрутів, - таку як нам показав німець. По своїй карті він пояснив, де ще є джерело води (ми не були впевнені, що воно не пересохле). Через пару км. – озеро. Хоча німець і казав, що воно брудне, але найсміливіші спустились до нього і поплавали. Мілке, трохи зеленого кольору, але доволі чисте, в ньому плавають жаби, пуголовки, тритони і змії. Ми отримали велике задоволення, занурившись в нього.

       

П'ята вечора, рухаємося далі. Спускаємося до джерела, про яке нам розповів німець. Ледве тече, навіть важко воду набирати, от-от пересохне. Поповнюємо запаси і вперед - з надією дійти до місця п’яти озер (біля вершини гори Єзерце). Проходимо урочище, в якому напевне місяць назад вирувала вода, стежка починає взагалі зникати разом з маркерами. Одне маркування пішло вниз, інше круто в гору, а нам карта показує йти по траверсу. Ми визначаємо, що знаходимось на 1500 м., і куди нам рушати не знаємо. В розпачі щось намагаємося вирішити. Темніє, води немає, ночувати ніде. Розвідка донесла, що все таки варта тут десь переночувати, а зранку іти вгору, хоча б тому, що там є сніжники і можна буде попити і поїсти. Ледве серед каміння і схилів знаходимо місця для палаток. Лишаємось ночувати без їди, зварили з залишків води чаю.

    Ніколи, і ще раз ніколи не ходіть в гори Албанії без сучасної карти, на якій позначені стежки і джерела!!!

24.06.2017 р. (Субота)

     Ночівля без води, (в т.ч. без снігу) була не комфортною. Тільки одна думка, що не можна пити скільки хочеш, помити обличчя… трохи пригнічує. На додаток до цього дискомфорту, крім сильного вітру вночі, пішов зранку дощ. Хмара на 1700 м. може затриматися надовго… На щастя дощ припинився, і ми зробили по пару ковтків води, пішли круто вверх з метою поснідати біля снігу, і знайти все ж таки озера. Через годину досить крутого підйому, ми опинилися на перевалі, з якого відкривався панорамний краєвид. Куди не кинь оком – піки, сніжники під ними, гострі гребні, - дивлячись на них не віриться, що ці гори всього на всього мають 2500 – 2700 м.! Такий собі міні-Кавказ зі сніжниками і сипухою! Часто у рельєфі видно печери і наскрізні діри. Одну з таких печер ми вирішили підкорити, - залізли по крутій сипусі до неї. Виявилася печера з рваним входом і великим зведенням, там сиро і холодно, загалом - цікаво! Спустилися до язика сніжника, розчистили і набрали багато снігу – доволі чистий! Зі снігу почали робити морозиво (сніг какао + згущенка), з радості, що є сніжна вода. Поїли, випили і чай, і каву, задоволені і ситі, їдемо далі шукати наші озера.

     

      До 2-ї години дня ми знайшли перше озеро!!! – це було щось! Яскраве, лазурного неймовірного кольору, величезне озеро затьмарило і приголомшило нас! Воно знаходилось в ущелині між сніжниками, подібне на картинку з журналів про Рай. До цього вабливого чуда хотілося якомога швидше добігти і зануритися в його кришталеву блакить! Трохи нас затримав одинокий німець, якого ми зустріли. Він подорожував по горах сам і йому дуже хотілося поговорити. Ми дізналися, як він блукав два дні, звідки прийшов і куди їде. Потім ми все таки добігли до нашого прозорого озера! Плаваємо, пірнаємо з каміння, гріємося, і знову плаваємо (десь може є 14 градусів) – фантастика!!! Після обіду, ми шукаємо місця для палаток, - це було не складно. По карті мали бути ще озера. Розклавши табір, ми далі знайшли, що нам треба. Трохи далі – поменше озеро, навіть тепліше, але в такому кратері, що там незручно ставити палатки. Ще через хвили 10 ходу ми побачили в долині нижче 4 різнорівневих озера - великі, поменше і малі! – вид неймовірний!

     

 Табір наш розташувався все ж таки біля першого озера, на галявині з травичкою, біля обладнаного місця для вогнища. Дров тут немає взагалі, але все ж таки якісь гілки ми змогли знайти із засохлих кущів, а потім робили експедиції за дровами. Ввечері ми ще виявили біля себе поля дикої зеленої цибулі, яким ласували всі дні нашого тут проживання, - так само як і купою трав (малина, полуниця, чебрець, арніка, щось ще….), з яких варили чай. Після заходу сонця повністю пересвідчуємося, що ми в раю, настільки тут гарно. В озері відбиваються гори зі сніжниками, як в дзеркалі. Фантастичне відлуння.

   

      Ввечері повз нас з невеличкими рюкзаками і спорядженням чехи - вертались з альпіністського сходження.

 

25.06.2017 року (Неділя)

 

      О 8 ранку вже була спека, і жодної хмаринки! Після сніданку ми спланували сходження на найвищу гору Албанії – г. Єзерце (2690 м.) Вийшли без рюкзаків – це чудово! З перевалу над нашим озером підйом зайняв 3 години. Спочатку декілька не дуже крутих сніжників упереміж зі скелями і дірами у них. Підніматися досить легко і гарно! Коли вже г. Єзерце здається досить близько, почався досить стрімкий і затяжний підйом – сипуха і скелі. Більш менш всюди є маркер і багато турів – загалом заблукати важко. Хоча стежка доволі ходжена туристами, підніматися треба обережно, бо сиплеться каміння, і багато крутих обривів. Це впевнений альпіністський маршрут категорії “1-Б”, і тут потрібно іти у зв’язці. Краєвиди не піддаються опису, це просто треба побачити – запам’ятається на все життя! Дикі, гострі, неходжені піки неземної краси, за ними ще хребти, а за ними ще… і тиша! - це все ніби неземне, знаходимось в фантастичному фільмі! Трохи вище побачили Чорногорію, Косово, з протилежної сторони, між гір – село Вальбона (Албанія), нам незабаром туди.

     

Нарешті – вершина! 2690 метрів! Тут ми не очікували побачити 3 албанців, які нам дуже зраділи. Вони були настільки галасливі, що ми, зробивши декілька фото, вирішили тікати вниз. На самій вершині – величезний хрест, і великий залізний ящик для записок від груп, які підкорили вершину. Спускатися, як завжди, складніше, ніж підніматися на гору. Нам дуже повезло, бо почався дощ, але ми вже пройшли найскладнішу частину спуску. Змокли ми добряче, і навіть стали мерзнути. На спуску – це щось надзвичайне! – зустріли наших співвітчизників – хлопців з Херсону. Вони подорожували в горах Чорногорії, куди прилетіли літаком. Зараз підкорюючи г. Єзерце, вони вийшли з табору, який розбили на прикордонній заставі біля с. Гусинье в Чорногорії. Шкода, що почався дощ - херсонці повернули вниз, бо по слизьким скелям підніматися було небезпечно. Незабаром, дощ все таки пройшов, і ми встигли повністю висохнути. Хоч хмари були страшні і блукати над нами, навіть гуркотіло, дощу вже не було.

26.06.2017 р. (Понеділок)

       Ура! В нас буде справжня дньовка! Поснідавши, ми всі займаємося хто чим хоче: можна купатися в озері, митися або прати речі, збирати траву або просто гуляти по околицям і фотографувати, відпочивати на карематі або займатися йогою!

       

       Сергій, Саша і Андрій пішли гуляти в Чорногорію, в сторону бувшого прикордонного посту. Вони дійшли до кошари за 1,5 год. (нам це все херсонці підказали) і, поспілкувавшись з родиною пастухів, купили нам бринзи і домашній хліб. Бринза і овеча, і коров’яча коштує однаково – 5 Євро 1 кг. (Чорногорські пастухи признають тільки євро, на албанські гроші навіть не дивилися, та і албанців вони чомусь недолюблюють…), 1 маленька булочка коштує 1 Євро. Пропонували ракію (1 л. = 15 Євро, 0,5 л. = 8 Євро). Підхід у них європейський – пробувати дають пів-крапельки! В кошарі живе сім’я з 4 людей – батьки і два дорослих хлопця. Барани в них дуже доглянуті і чистенькі, вибриті хитромудрими візерунками (вибрита або тільки шия, або зад хвильками, або ноги, або голова, як в пуделя) і виглядають дуже кумедно. І перебекуються вони дуже смішно – можна заслухатися і насолоджуватися – то тоненькими голосами, то грубими, ніби дражняться…

       

       Дньовка вдалася! Вввечорі прогулялися на інші озера, щоб покупалися. Там отару баранів пасли ті ж самі хлопці з собаками. Величезний пес так скучив за ласкою, що не міг від нас відійти. Настя його гладила і чухала, а він від задоволення розтанув і геть забув про свої обов’язки. Ввечері, до озера ночувати прийшла група чехів, розбили табір недалеко від нас, але з нами щось не дуже мали бажання спілкуватися.

 

27.06.2017 р. (Вівторок)

 

       Сьогодні ми рушаймо далі. Трохи сумно покидати таке чудове місце, бо так вже ж нам було добре тут! Зранку спека! Після сніданку – купаємося в нашому озері, потім, через хвилин 15 – в іншому, і, нарешті, ще через 20 хвилин ми насолоджуємося плаванням в останньому, як виявилося, самому теплому озері зі всіх! Після розвідки Андрія, ми від останнього озера, виходимо на ледь помітну стежку, яка тягнеться по кордону з Чорногорією (Монтенегро). Незабаром, стежка зникла, і ми просуваємось по бездоріжжю по камінням і пересіченій місцевості. (Стежка на г.Майа Рошит, яку ми бачимо на карті, і по якій планували йди, виглядає величезною петлею, і їде по Чорногорії з великим перепадом висот).

Вже багато раз нас виручає GPS (визначає наші координати). Коли йдемо навпростець - хоч знаємо де ми є на карті і дає надію, що ми знаємо куди іти, або навпаки змушує нас нервувати! Отже, з верхнього озера до сідловини Вальбонес (1.900 м.) без стежки, з обідом по дорозі, ми дісталися за 3 години. Ця сідловина Вальбонос – надзвичайно гарне місце!!! Вона оточена горами зі всіх боків: полоса албанських гір, полоса монтенегрівський гір, вони всі різні, дикі, неходжені, на багатьох вершечках закріпилися непорушні хмарки. Насолодившись цим неймовірним видовищем, ми спускаємося по досить протоптаній стежці, що іде серпантином, навіть зустрічається декілька раз вказівники (дерев’яні, вигорівши, але читабельні!) По ним ми орієнтуємось де с.Вальбона (Valbona) – 4,5 км., гора Майа Рошит (Maia Rosit) – 3 км., і (Rrethi I Bardh) – 4 км. Чому з’явилася така впевнена стежка вниз, і куди вона веде в протилежну сторону – не зрозуміло…

 

       

Після 40 хвилин серпантинного спуску, ми побачили невеличке озерце. Це виявилося штучне каламутне болото, куди стікає чиста вода по шлангу з перевалу. Біля цього озерця – недобудована споруда. Зустріли тут трьох албанців і три коня. Вони дозволили нам переночувати біля цього озерця, і ми розташувалися на досить мальовничій місцевості під г. Майа Рошит. Після заходу сонця албанці закрили свій недобудований кошар, помахали нам руками і спустилися на конях до села. Стало прохолодно.. добре, що були дрова, і відповідно вогонь. П’ємо чай і насолоджуємося краєвидами!

28.06.2007 р. (Середа)

        Зранку ми усвідомили свою помилку – вода зі шлангу не стікала зовсім! А в озері вода була не придатна до вживання! Добре, що біля будови. місцеві мали великий бак з відстояною водою – ми цим скористалися і змогли поснідати. Правда, багато води нам би і не знадобилось, бо ми швидко спустилися до села. По дорозі, крім безмежних полів полуниці, зустрічали струмочки. Полуниця на схилах – це взагалі щось!!! – велика, солодка, можна присісти просто на горбок і обертаючись навколо, об’їдатися!

      Спустившись в долину села, як такого, ми і не побачили. Вздовж величезного висохлого русла річки Вальбона, пару хатинок. Є туристичні кемпінги та готелі для туристів. Дуже багато зустрічаємо німців будь-якого віку, майже всі з кишеньковими рюкзаками, багато тих, кому речі перевозили місцеві на конях. Дорога на перевал в Тесс – 9 км. іде вздовж висохлого русла річки. Асфальт закінчується біля якогось великого туристичного притулку. Там ще можна набрати воду. Далі стежка іде по кам’янистій дорозі з невеликим підйомом, пізніше зовсім крутим. На карті позначено джерело. Ми навіть звірили своє місцезнаходження, з надією пошвидше знайти воду, але вузька і крута стежка залишала нам мало шансів заночувати. Вже вечоріло, а перевалити на ту сторону перевалу і попасти в с.Тесс засвітла, шансів ставало все менше… На наше щастя, все таки з’явилася річка у вигляді великого, льодяного струмка з вируючою водою! Біля нього – місцеве кафе для туристів (пиво і кока-кола 0,5 л. по 3 Євро). Вийшли господарі з надією нас погодувати, ми відмовились, хоча Костя все ж таки придбав тут ракію, сторгувавшись замість 3 Євро за 0,5 л. за 2 Євро. Недалеко від води і кафе, ми на пласкому місці розбили палатки. Поруч випасався місцевий ослик, а палатки ми ставимо на полунично-малиновій поляні! Краєвиди прекрасні! Ми попоїли і всім задоволені!

29.06.2017 р. (Четвер)

      Насті сьогодні 18 !!! Напевне, все ж таки мало іменинників прокидаються на полуничній поляні під дзюрчання струмка на висоті 1600 м. в горах Албанії з вражаючим краєвидом! Вночі – дикі крики сови, зранку пройшов рясний дощ. Страшні хмари зовсім не заважають літній спеці. Ми не стримались і пішли зранку в кафе випити надзвичайно смачну, неповторну, тягучу албанську каву, приготовану у джезві на вугіллях. Поки іменинниця почивала, готуємо кашу із суміші каш (чомусь в нас в кінці походу запаси трохи позакінчувалися). Поруч нашого табору – стежка на перевал. По ній проходять групи, здебільшого німці, деякі зупиняються і нас фотографують! Ми зовсім розслабилися, і пізно вийшли.

Від місця нашої стоянки (т.б. від кафе) до перевалу іти 1,5 години. Десь на середині підйому є вказівник на г. Єзерце (в правий бік). Дуже багато туристів ходять з маленькими рюкзаками на перевал і назад. Перевал красивий, але нічого надприродного немає. Кількість людей все псує – бо перевал легкодоступний (взагалі, попередні перевали наші були значно гарніші). На самому перевалі був сильний вітер, німці і поляки. Ми почали спуск в Тесс, і тут вже людей зустрічали одиниці. Природа за перевалом різко змінилася, і дуже нагадує наші рідні Карпати. Вдалині бачимо, що іде сильний дощ. Ми сподіваємось, що він до нас не дійде. Парить. Спуск крутий і трохи затяжний, але в нас з перекусом, збором м’яти і полуниці зайняв 2,5 год. Тесс нас зустрів пекучим сонцем, дорогими машинами біля готелів і ледащими, сонними німцями… Таке враження, що місцевого населення взагалі немає, тільки туристи, і в основній масі не спортивні. В с Тесс я хотіла здійснити свою мрію - поїсти албанської їжі в місцевому кафе на честь дня народження Анастасії і відмітити закінчення походу. Але ми пройшли все село під пекучим сонцем і так і не побачили кафе. Усюди тільки одинокі хатинки селян, діючі або недобудовані готелі, бари, ресторани, номери для туристів. День закінчувався. Від спеки і втоми у всіх нерви на взводі, керівник тероризує всіх, ставить фанатичні задачі і не прислуховується до настрою групи. Ще тішимось надією знайти машину, щоби дістатися в с. Боге до наших машин. І ми, змучені, довго ідемо вгору по асфальтованій дорозі. Зустріли всього пару заповнених машин в обидві сторони – і тиша. Посиділи, як сироти, на рюкзаках біля дороги, чекаючи машину, але марно. У восьмій вечора вирішили йти на наше знайоме місце ночівлі, де ночували перед виходом до перевалу Тесс.

30.06.2017 року (П’ятниця)

       Встали о 7 ранку, і менше ніж за 2 години – ми вже сидимо біля дороги на невеличкому перехресті і зупиняємо все, що їде. Через годину нам пощастило – трьох з нас забрала пара швейцарців, які подорожували на місцевій Mitsubishi Pajero, і навіть не взяли за те, що підвезли гроші. Хвилин за 20 решту з нашої групи підібрав місцевий бус, на якому їхали знову ж таки німці! Їхали ми 1 год. 40 хв. і дісталися майже до місця стоянки наших машин. Їхати через цей перевал справжній екстрим і колосальне задоволення! Німці (дикий народ!) фотографували все підряд, наприклад, старий албанський грузовик (в нас таких повно), який перевозив будматеріали. По приїзду місцевий водій (англійською не володів) зажадав з нас по 10 Євро з людини! Не знаючи мови з ними неможливо торгуватися, але ми все ж таки заплатили в два рази менше, якимось чином пояснюючи, що ми не з Німеччини, а з України. Німці, які їхали з нами, зі здивуванням розпитували в нас про нашу подорож, і підозріло дивилися на великі рюкзаки.

       

Заплатили за стоянку двох машин: 3000 лек за 1 тиждень, випив пива і попоїв морозива з кавою, ми рушаємо на море! Зупиняємося в Шкодере біля базару, де поїли бюрек (поріжок з сиром – 30 лек, з м’ясом та зеленню – 50 лек) – смачно! Їхали ми з Боге до Веліпої біля 3 годин. Тут спека – це вам не там, в горах, спека!!! Це в рази спекотніше спека!!! В Веліпої спочатку намагаємося шукати кемпінг. Знайшли за 2 Євро з машини: палатки можна поставити в соснах, є душ, туалет, навіть пральна машина, але далеко море. Вирішили шукати ще, залишив машини. Сергій з Андрієм мали пригоду, бо поїхали машиною на розвідку в інший кемпінг на косу, там застрягли геть в піску, годину розкопували машину і ледве виїхали звідти!

       

      Розпитуючи місцевих, велика проблема, що вони зовсім, ну зовсім не знають англійської! Деякі кличуть дітей-підлітків, як перекладачів. Ми щось знайшли біля моря за 25 Євро з кімнати за добу, розраховану на 4-5 людей, але 7 людей власниця навідріз відмовилась приймати. Випадково знайшли в готельчику номер на 3-му поверсі в 5-ти хвилинах від моря за 25 Євро за добу. Як це вже в них прийнято, албанець, на початку згоден на все, але в останній момент побачив, що нас 7 людей (хоча ми йому пояснювали як могли), піднімає ціну до 30 Євро. Сторгувавшись, все таки ми лишаємося жити за 25 Євро за добу.

 

      Тут 2 кімнати: вітальня має стіл, розкладний диван, кондиціонер, це суміжно з кухнею – холодильник, весь посуд (каструлі, пательня, тарілки, чашки, рюмки, тощо, є навіть турка!), газова плита з трьома конфорками. Друга кімната – двомісне величезне ліжко і двох’ярусні 2 ліжка. На балконі – великий стіл зі стільцями, де ми завжди їли, пили каву, грали в карти, відпочивали… Завалилися семеро сюди з рюкзаками (у консьєржа очі вилізли) і стали жити! – клас!, ліпшого нам і не треба!!!

31.06.2017 р. - 05.07.2017 р. - море

       Вночі спекотно. Адріатика! Дуже, (противно) тепле море і до нестями солене! Таке солене, що очі в воді відкрити неможливо. Пісок чорний, в обід по ньому до моря навіть добігти неможливо — пече як на пательні! Скоріше за все Велліпої — це наше Коблево чи Рибаківка. Тут відпочивають майже тільки місцеві, або з Косова (видно по машинам), німців, чи італійців, чи поляків майже немає. Багато недобудованих будинків, багато циган. Пляж прибирають тільки на території платних лежаків. Перед пляжем — перекинуті смітники, в яких риються корови, є бродячі пси. В центі трохи веселіше і чистіше. Алея з китайськими сувенірами, морозиво, магазинчики, гумові качки, шлепки, купальники, фаст-фуди... - все як на будь-якому курорті. За 5 днів на морі ми дуже заскучали за горами!

     

Ціни на продукти тут адекватні нашим, на овочі і фрукти навіть трохи дешевше, ніж в Україні. Коли бачать туристів, місцеві відразу говорять ціни в єврах (зрозуміло, що в леках було б дешевше).

      Гуляли майже на кордон до Чорногорії вздовж моря (десь 3 км. від нас). Трохи не дійшли, бо море викинуло багато бруду, а його не прибирають — важко іти. Кава в ресторанчику біля моря — 80 лек (18 грн.) - надзвичайна смачна зранку! Кава досить міцна і подають її в маленьких горнятках зі стаканом води, бо смакувати її требі ковточками. Багато пилу, він носиться усюди. Але албанці води не шкодують — усюди зі шлангів поливають все підряд: дороги, машини, будинки...

      На загальному пляжу людей дуже багато. Ми трохи відходили далеко, на косу — там цікавіше, мало людей, можна назбирати цікавих ракушок, яких в нашому Чорному морі просто не існує. Досліджуємо життя крабів — їх теж багато! Багато плаваємо — так і провели час.

 

06.07.2017 року

     Виїхали. Проводимо пару годин в Дуресі. Дурес — справжнє курортне місто. Великі готелі, дорогі машини, туристичний центр, пальми, базари, магазини... Якщо є час, варто відвідати місцевий базар недалеко від центру. Овочі, фрукти, горіхи, оливкова олія, оливки з бочок, усілякі місцеві делікатеси — це все дуже дешево і смачно!

     

Додому! Той самий шлях — через Македонію, Словенію, Румунію. Вже по дорозі, ми стали сумувати за гірськими краєвидами Албанії!

     Р.S. Склад групи: Вервега Андрій, Вервега Анастасія, Вервега Ольга, Капустяк Костянтин, Мотика Олена, Танцюра Сергій, Ярошенко Олександр. Ми беззаперечно вирішили, що обов’язково ще повернемось в цю країну!

       Р.S. На бензин потрачено 6150 грн. (~200 Євро) на 1 машину в обидві сторони (вартість бензину станом на 07.2017 р.)

Read Full Article